Віадук у Ворохті – це старовинний залізничний міст зроблений із каменю. Сьогодні віадук вважається пам’ятником архітектури місцевого значення. Цікаво, що у деяких інформаційних джерелах його називають найдовшим арковим залізничним мостом Європи ХІХ століття з каменю. Довжина цього пам’ятника становить двісті метрів, а висота його основного прольоту – тридцять метрів, пише «frankivsk-future» з посиланням на «Українську Правду».
У Європі є й інші визначні споруди
Щоправда, у Європі є й складніші споруди індустріальної архітектури. Наприклад, Гельчтальбрюкке – цегляний віадук в Німеччині. Його довжина сягає аж до 574 метрів, а висота – 78 метрів. Або ж Гленфіннан – арковий бетонний міст у Шотландії. Довжина цього моста становить 380 метрів. До речі, саме по цьому арковому мості проїжджав Хогвартс-Експрес у відомих фільмах про Гаррі Поттера.
Все ж віадук, який знаходиться у прикарпатському селі, або «Старий австрійський міст», як його ще називають, можна поправу віднести до одного з найбільших подібних індустріальних об’єктів свого часу.
Давня цегла, яку знайшли під австрійським мостом
Усі жителі Івано-Франківської області добре пам’ятають, якого лиха завдала червнева повінь, яка трапилася на початку літа 2020-го року. Зокрема, значних збитків велика вода завдала жителям прикарпатських сіл, а також через стихію було зруйновано чимало доріг. Крім того, залізничні колії теж потрапили під удар стихії. Так, наприклад, була пошкоджена залізнична колія на ділянці Микуличин-Ворохта.
Проте для такого масивного віадука, який побудували у Ворохті ще за часів правління Австро-Угорської імперії на Західних землях України наприкінці дев’ятнадцятого століття, повінь не стала проблемою.
Житель Ворохти Андрій Ребрик розповідає, що після негоди він знайшов під арковим мостом цінну історичну знахідку – цеглу з гравіюванням. Чоловік сфотографував знахідку і вирішив поширити фото в соціальній мережі Instagram. На знахідку користувачі соцмережі одразу зреагували. Хтось навіть написав: «Та то ж ще з 1890-х. Тут був у Коломиї завод», як повідомив Андрій Ребрик.
«Це була реально така ціла цеглина, заполірована водою, в дуже крутому стані збережена. Я віддав її одній своїй знайомій, яка працює в Києві, займається професійно керамікою. Збирає різні такі речі з глини», – розповідає чоловік.
Жінка пообіцяла, що згодом зробить виставку, на якій представить цю цеглу з минулих часів.
Андрій Ребрик родом з Ужгорода. І тільки недавно чоловік переїхав до Ворохти. Тут він проживає уже рік. За професією ужгородець є учителем української мови та літератури. Сьогодні Андрій працює дистанційно. У Ворохті він займається оцифруванням та індексацією документів скаутської організації Пласт.
Цивілізація в Гуцульському краю
Спочатку, у 1861-му році, за часів Австро-угорської імперії у Львові та Перемишлі було створено першу залізничну дорогу. Після цього блага цивілізації поширились на дикий Гуцульський край.
«Пізніше проклали залізницю зі Львова в Станіславів, а далі – в гори», – повідомив історик Мирослав Нагорний.
Цікаво, що найбільший залізничний міст Ворохти став лише частинкою того великого інфраструктурного проєкту, який встигла втілити Австро-Угорська імперія в кінці дев’ятнадцятого століття, ще перед своїм розпадом.
Потрібна деревина
Тодішнє правління мало значну потребу у деревині. Як відомо, цього матеріалу було багато у селах Ворохта та Вороненко. Тому зі Станіславова (тепер Івано-Франківськ) туди планували прокласти маршрут для потягів.
«Раніше тут була дорога тільки для гужового транспорта, для коней і волів. Причому не дуже широка», – повідомив історик.
Чому віадук у Ворохті настільки міцний?
З часом у Карпатах почалися роботи. Але вони проходили досить нелегко, адже працівники затрачали багато сил і на це довелось потратити чимало коштів.
Для будівництва віадуків використовували пісковик, який добували в каменоломні у селі Ямна, що в Яремчанському районі. Завдяки цьому вдалося трохи зекономити на матеріалі. Як стало відомо, спочатку мости планували робити з металу.
Мирослав Нагорний розповідає, що згідно з однією легендою, місцеві жителі давали багато яєць, як оплату. А працівники добавляли яйця до суміші, якою скріплювали усі каміння. Саме тому, як дехто пояснює, австрійський залізничний міст у Ворохті так довго стоїть і не руйнується.
До будівельних робіт залучали італійців, які будували в Альпах
Історики повідомляють, що в українських Карпатах до будівельних робіт були залучені італійці, які мали значний досвід у проведенні таких робіт в Альпах. А місцеві жителі допомагали спеціалістам, виконуючи різні не менш важливі роботи.
Наприкінці дев’ятнадцятого століття у Галицькому краю сталася потужна повінь і спалах небезпечної хвороби – холери. Проте це не стало на заваді будівництва найбільшого моста у Ворохті і невдовзі проєкт таки завершили.
У 1894-му році між Станіславовим та селом Вороненка відкрили залізницю.
Популярний європейський курорт у Карпатах
Відтоді, як відкрили першу залізницю біля Ворохти, життя окремих прикарпатських сіл наповнилося новини барвами. Спочатку Гуцульський край здавався невпізнаним і мало хто про нього чув. Але не пройшло багато часу, як села українських Карпат стали справжнім європейський курортом.
У Татарові відкрили пошту і телеграф. А у Ворохті з’явилися перші готелі та пансіонати. Сюди люди приїжджали для того, щоб покращити своє здоров’я. Чисте повітря і гірські джерела дуже позитивно впливали на стан їхнього здоров’я.
Гірськолижний курорт та міжнародні змагання у Ворохті
В період між Першою та Другою світовими війнами, коли Ворохта була під владою Польщі, у гірській місцевості почали розвивати гірськолижний курорт. Перший трамплін тут збудували у 1922-му році. А щонайцікавіше – взимку у гуцульському селі навіть міжнародні змагання проводили.
«В радянські часи трамплін реконструювали, вдосконалили. А зараз знов намагаються реанімувати»,- розповідає історик.
Розвиток промисловості у прикарпатському селі
За словами Мирослава Нагорного, наприкінці 1930-х років в селі проживали не тільки українці, але й люди різної національної приналежності. Зокрема, тут проживало тисячу поляків, більше, як п’ятсот євреїв і десять німців.
Після того, як у Ворохті з’явилася залізниця, тут також почала розвиватися промисловість. Так, наприклад, за часів Радянського Союзу у селі запрацював деревообробний цех, де працювало приблизно 5 тисяч людей. Люди з’їжджалися сюди на роботу не тільки із сусідніх сіл, але й із сусідніх районів. В цеху виробляли різні меблі, ящики та господарські предмети, як розповідає Мирослав Нагорний.
Замінили новішою спорудою
Сьогодні навпроти «Старого австрійського моста» стоїть інший залізничний міст. Його побудувала «Укрзалізниця» у 2000-му році.
З того часу найбільший у Ворохті віадук вже ніхто по призначенню не використовує. Проте саме ця давня споруда досі приваблює туристів з багатьох міст України.
Для місцевих ця пам’ятка індустріальної архітектури теж є популярним місцем. Протягом багатьох років випускники Ворохтянської школи приходили на це місце, аби зустріти мальовничий світанок. А молоді пари не хочуть опустити чудову можливість і влаштовують на цьому місці романтичні фотосесії.
Дехто з туристів, вивчивши розклад руху поїздів, приходить сюди заздалегідь, щоб зробити фото потягів на фоні старовинного віадука.
«Ця частина розцінювалась як якась далека, забута Богом східна частина Австро-Угорщини. Але в тому й була сила імперії, що вона будувала що-небудь у Відні і так само – тут, у Ворохті чи будь-якому маленькому містечку, селищі», – говорить філолог Андрій Ребрик.
Визначні українці у Ворохті
Іван Франко та Михайло Коцюбинський були у Ворохті проїздом. Обидва письменники відвідали село незадовго до своєї смерті.
До речі, Михайло Коцюбинський після того, як написав свою відому повість «Тіні забутих предків», зробив село Криворівня, яке знаходиться неподалік від Ворохти, культовим місцем. Хоча сам письменник цього, напевно, і не підозрював. А фільм по мотивах повісті Михайла Коцюбинського зняв Сергій Параджанов.
Екранізація повісті Михайла Коцюбинського
«Під час зйомок він з навколишніх сіл попросив принести йому все вбрання. Умовно кажучи, на одному головному герої, якого грав Палійчук, могла бути сорочка з Косова, штани з Ворохти, запаска чи пояс із Верховини. І коли на це дивиться якийсь етнограф чи людина, яка розуміється на народному одязі, в неї кров з очей бризкає», – пояснив Андрій Ребрик.
«Це ж художнє кіно, він створив певний культ, певну поетичність. Так що тут гріх винити Параджанова»,- продовжує Андрій.
Відпочинок для тих, хто любить тишину і спокій
У наші дні Ворохта – це вже не настільки популярний курорт, яким він був раніше, у минулому столітті. Тепер це селище знаходиться у тіні Буковеля, який сьогодні вважається найбільшим гірськолижним курортом України. Але для тих, хто любить спокійний відпочинок, Ворохта і надалі залишається комфортним місцем.
Цікаво, що коли заснували Буковель і відкрили новий «міст Кірпи» (залізнично-автомобільний мостовий перехід через Дніпро в Києві), австрійський віадук у Ворохті закрили. Здається, це наче простий збіг обставин.
Починаючи з 2000-го року Ворохта стала транзитним вузлом для туристів, які планують відвідати Криворівню або Буковель. Тому краса і особливості цього гуцульського села не можуть просто так пройти повз увагу людей.
Окрім «Старого австрійського моста» у Ворохті є й інші історичні споруди, які сьогодні здатні дивувати туристів. Так, наприклад, у гуцульському селі стоїть дерев’яна церква Різдва Богородиці, яку збудували ще у сімнадцятому столітті. Також тут збереглися будинки дорадянського періоду, ще з початку двадцятого століття.
До того ж, філолог Андрій Ребрик говорить, що сьогодні туристичний потік потроху повертається до Ворохти. За словами чоловіка, жити у цьому селі набагато дешевше, ніж у Буковелі. А добратися до найпопулярнішого гірськолижного курорту України звідси можна без проблем. Якщо їхати від Ворохти своїм автотранспортом, то на дорогу доведеться затратити всього 20-25 хвилин.
Як розповідає ужгородець, який тепер проживає у Ворохті, у селі проводили марафони та трейли. В цей період селище наче оживає, каже Андрій Ребрик. Щоправда, якби тут довелось проводити спортивні змагання, які б тривали 2-3 дні, то Ворохті з цим було б складно справитись, як повідомляє Андрій. Адже в центрі селища майже немає громадських місць і навіть туалетів. Тут можна побачити від сили тільки два ресторани.
«Тут би велосипедний маршрут дуже бомбовий можно було зробити. На Вороненку можна їхати, коло робити. Татарів, джерела різні. Можна їхати до Криворівні, можна їхати на Косів», – поділився Ребрик.
Віадук, який не потребує реклами
Чоловік розповів, як його знайомі відвідали Шрі-Ланку. Там вони бачили схожий арковий міст, який у колоніальні часи побудували британці. Говорить, що в Шрі-Ланці з цієї споруди зробили мало не національну легенду.
Віадук, який сьогодні прикрашає Ворохту, не потребує якоїсь реклами, аби туди приїжджали туристи.
За словами Андрія Ребрика, після послаблення карантину у Ворохту приїхали сотні людей, які дуже прагнули сфотографуватися біля цієї історичної споруди. Каже, що дехто із туристів був вражений тим, що в Україні є такі мости.
Простоїть ще триста років
Коли погода дозволяє, Андрій приходить до віадука, щоб посидіти у тишині і порозмірковувати над важливими життєвими питаннями.
Проте після цьогорічної повені під мостом там, де протікає річка Прут, яка бере свій початок від Говерли, зараз можна побачити багато бруду і побутового сміття, яке занесла сюди велика вода. І сьогодні це одна з головних проблем сучасних Карпат.
«Наче він красивий, історичний, але те, що ти бачиш під ногами, характеризує реальний стан речей», – говорить чоловік.
Та, як вважає ужгородець, віадук у Ворохті простоїть щонайменше ще триста років, звичайно, якщо його не розберуть.
