На початку 20 століття в Станиславові найдешевший годинник можна було купити за 4-6 крон. Водночас золотий коштував 300 крон. Годинники містяни носили не на руці, а на ланцюжку в нагрудній кишені верхнього одягу. Втім, ланцюжки часто рвались, а годинники губились. В “Кур’єрі станиславівському” таких оголошень про втрату коштовної речі було дуже багато, пише frankivsk-future.com.ua.
Єжи Радавський
Станиславів ще у 18 столітті славився своїми годинникарями та їх виробами. Деякі досі виставляються на експозиціях в європейських музеях. У Музеї художніх ремесел Будапешта можна полюбуватись виробами станиславівського годинникаря Єжи Радавського.
Майстер працював в місті на початку 18 століття. Один з його коштовних виробів був виготовлений з позолоченої бронзи у формі скриньки, котра закривається на замок. Годинник схожий на маленьку гарматку. Цей шедевр Радавський виготовив в 1730-1740 роках.
Ще один знаменитий годинник мав вигляд книжки. На обкладинці була гравюра з релігійною тематикою. На задніх стінках обох виробів були вказана дані Єжи Радавського та місто, де він займався годинникарською справою – Станиславів.
Уже вкінці 19 на початку 20 століття в Станиславові працювало багато вправних годинникарів. Найпопулярнішими серед них були Абрахам Шпіґель, Й. Бергман, Самуель Фогель, Леон Шенкельбах, М. Єгер, К. Зайончковський, Ісаак Цукерман.
Годинники у Станиславові початку 20 століття
Наручні годинники популяризували військові. Вони першими побачили їх переваги. Ручні годинники не заважали ні під час тренувань, ні навіть під час бойових дій. Після численних згуб, містяни також зрозуміли, що годинники на ланцюжках не надто практичні.
Що стосується годинників для помешкань, тут майстри втілювали різноманітні свої ідеї. Популярними були музичні годинники з маятниками. Станиславівські годинникарі добре слідкували за своєю репутацією, адже гідну конкуренцію їм складали майстри з Відня.
Наприклад, збереглось рекламне оголошення в “Кур’єрі станиславівському” від зими 1906 року. В ньому віденський майстер М. Рундбакін продавав жителям міста годинник з маятником довжиною сімдесят сантиметрів, виконаний з горіхового дерева. Кожну годину звучали різні танцювальні мелодії та марші. Вартість такого задоволення була на рівні 15 корон. Годинник, котрий просто бив кожну годину, коштував 13 корон.
Втім, дозволити собі таку річ в Станиславові міг не кожен. Це був привілей, радше, заможних людей. Втім, містяни не відрізнялись пунктуальністю. “Кур’єр станиславівський” у 1904 писав, що великою вадою світського життя була любов до спізнень.
Яскравим прикладом були театральні вистави тих років. Зазвичай, вони починались на пів години пізніше, ніж було вказано в оголошенні. Невелика кількість пунктуальних містян змушена була чекати решту глядачів. Інколи, нудьга в залі тривала аж 45 хвилин. Театральні діячі обурювались та наголошували, що вистава повинна бути наче потяг, котрий не чекає на пасажирів. Ті, хто не встиг до відправлення, спостерігають поїзд лише на виднокраї.
Мисливець за годинниками
Станиславівські годинникарі не лише виготовляли годинники та ремонтували їх, але й займались ювелірними виробами. За такими крамничками й полювали місцеві злодюжки.
Один цікавий випадок стався влітку 1902 року на Сапіжинській (Незалежності). Крамниця була більше схожою на “печеру” з коштовностями. Це був ласий шматок для нечистих на руку громадян. Тут на покупців чекав рай зі золотими та срібними годинниками, дорогими ювелірними прикрасами.
В той час до Станиславова заїжджав один злодюжка з Варшави. Францішек Зелінський заліз до крамниці годинникаря та ювеліра Бергмана. Він встиг накрасти багато коштовних прикрас та годинників, вартістю тисячу крон. Втім, тихо втекти злодію не вдалось.
Повз годинниковий магазин проходив місцевий поліціянт, котрий і побачив Францішка. Він кинувся наздоганяти негідника разом з кількома стражами порядку, котрі долучились по дорозі.
Зелінський намагався перешкодити поліціянтам за ним гнатися, тож викидав прикраси на дорогу. Втім, на Собєського (Січових Стрільців) стражі порядку таки наздогнали втікача. Францішек був ще тим жартівником і після затримання сміявся, що злодійська робота – красти, а поліціянтів – його ловити. Жарти не допомогли та Зелінського було віддано під суд.
Годинникар М. Єгер
На початку 20 століття бути годинникарем вважалось престижно та прибутково. Годинники були, радше, ознакою статусу, аніж буденною річчю. Так, одним з відомих годинникарів того час був пан Єгер. Він почав працювати в 1878 році. Справа йшла успішно як за Австрії, так і за Речі Посполитої.
Майстерня Єгеря знаходилась на вул. Сапіжинській, 9 та 11. Годинникар продавав своїм клієнтам годинники марок “Longines” та “Omega”, які й в наш час популярні. Модною новинкою тих років був кишеньковий будильник, який купляли в крамниці любителі подорожувати.
Кожен годинникар певним чином маркував задню кришку годинника. Так можна було дізнатись про кваліфікацію майстра та його нагороди з професійних виставок. Годинникар Єгер мав таких десять. Це, безумовно, говорило про його досвідченість. Справи йшли добре, тож за деякий час, Єгер відкрив і ювелірну майстерню.
На жаль, стався ряд прикрих випадків, які добре підпсували репутацію годинникаря. У 1907 році Єгеря попросили обслуговувати міську ратушу. Налаштовувати годинниковий механізм міста було честю. Втім, годинник працював дуже погано та запізнювався на сім хвилин.
Проблема була ще й в тому, що містяни звіряли час з ратушею. Неправильна година приносила чимало дискомфорту. Були випадки, коли хтось навіть запізнювався на поїзд. На годинникаря Єгеря почали писати скарги. Майстер неодноразово просив вибачення та виправдовувався.
Одного разу, Єгер навіть замітку в “Кур’єр станиславівський” написав. Годинникар намагався пояснити, його вини в тому, що ратуша показує неправильний час, нема. Єгер налаштовував механізм щодня, але годинник мав стару знищену конструкцію, а в циферблаті не вистачало однієї деталі. Як би Єгер не намагався, годинник спізнювався. Скоріше за все, годинникар говорив правду, але зіпсуту репутацію перед цілим Станиславовом вибілити вже не міг.
Як козаки годинники крали
В Першу світову російські війська пришли в Станиславів у вересні 1914. З ними була і козацька сотня, котра першою заходила в місто. Вершники, по прибутті в Станиславів, дивувались його заможності. Грабувати місто вони не мали права, тож прийнялись красти в містян.
Спосіб був досить оригінальним: козаки слідкували в натовпі за тими містянами, котрі виглядали заможно, підходили та питали котра година. Якщо жертва в той момент витягувала годинник, то вони відразу його відбирали. Кожен протест карався нагайкою, а жертвами, переважно, виступали євреї. В перший день такого “господарювання” козаки викрали кількасот срібних та золотих годинників.
В той час в Станиславові викладав філософію А. Копистянський. Він, до речі, був русофілом та дуже втішився, коли росіяни увійшли в місто. Одного дня, до доктора під’їхав козак та спитався, котра година. Копистянський вже запихав руку в кишеню, аби дістати годинника. Краєм ока він встиг помітити золотий ланцюжок, який повис з козацької сумки. Копистянський вчасно зорієнтувався та сказав, що дякувати Богу, але годинник в нього вже вкрали. На що козак лише посміхнувся та подався геть.
